По вулиці гордо крокує маленьке дівчатко: в пшеничне волосся вплелися смішні кіснички, тримає за руку маля найсильнішого татка, немає на світі сильнішої тата руки!
Дівчатко прямує туди, де лялькИ на вітрині, а всі перехожі з захопленням дивляться вслід - її оченятка, неначе дві зірочки сині, вбирають захоплено цей, такий радісний, світ!
Та ось зупинився цей погляд, зробивсь безпорадним: безхатька узріло малесеньке миле дівча - сидів у кущах він вчорнілий, як крук, під парадним, зневіра, образа і біль аж світились в очах.
Дитина на батька звела переляканий погляд: "Чому це дідусь заховавсь у кущах від людей?" а батько знітився і йшов із дитиною поряд - не міг же сказати:"Таких не чекають ніде".
Дівча зупинилось:"А може він, татку, голодний? Не треба попкорну і барбі не треба мені!" І вражений батько погладив голівоньку:"Згодний", в кущах заблищали надією очі сумні...
Невже наші душі, що нині в глибоких руїнах, нарешті байдужість, як панцир, відкинуть убік? А може це йде вже нова, молода Україна, що Віру, Надію, Любов нам несе у собі?
