«Гітлера, Сталіна пережила, і цього переживу, Скільки там того діла», – Баба Христина збирає траву, Складає у пазуху, ближче до тіла Тіло таке, що незручно очам Дивитися на його вузлуватість Зимою у хаті її завелось потерча І, схоже, лишається веснувати Бабина хата стоїть край села І люди обходять її стороною Баба Христина зовсім не зла Просто може рукою одною Зарізать свиню, чи іншу скотину яку І начаклувать урожаю на осінь Може поглянуть в лице мертвяку І воскресить, коли дуже попросять Серце її полином поросло Воно ще з молодості кострубате Ворожі солдати, що йшли на село, Усі спотикались об її хату Об малесенькі вікна, об дверці Об горщик із пилом далекої зірки Плутались у бур’яні її серця, Билися головами об одвірки Баба хоронить солдатів у лісі І патиком позначає могили «Треба ж таке, лізуть і лізуть», – Лається й миє руки із милом І не припиняючи тихо бурчати Баба в вікні запалює свічку Тендітні, налякані потерчата Вилазять з могил і тікають на пічку І баба співає їм колискові «Люлі-люлі, мої дурненькі Ніхто за вами не плаче у Пскові Навіть у неньки серце не тенька» І такі потерчата нікчемні, нещасні Ниють і горнуться бабі під бОка Крізь бабину хату тече ріка часу Повна зірок, темна й глибока.
