Рік Зайця прощай і прости
Новий рік зустрічали як завжди, по сімейному, у вузькому колі. Зібралось так чоловік з вісімнадцять, а може й з двадцять, та й хто їх рахував, усі ж свої.
Незлим тихим словом згадали москалів, адже вони вже годин шість або й сім банкують. Та за традицією першу чарку підняли під бій Курантів.
Звичайно, що їхнього Гаранта ніхто не слухав, влада є влада, як колись казали «плоть від плоті народної», а відомий Овідіопольский мислитель Заівєся Шмульєвич, більше відомий громадськості як Семен Михайлович підкреслював
«МО,- надалі,мовою оригіналу» - Это не пгосто плоть от плоти , Это кгайняя плоть, поэтому мы, истинные евгеи, её сгазу обгезаем.
Між холодцем та фаршированою рибою пролетіло чарочок так зо три , або й чотири, тому нашого Гаранта слухали вже досить поблажливо.
Після Гімну, старші сіли за стіл, а молодь рвонула дивитись феєрверк.
Зазвичай за столом склався чудовий діалог між тими, хто лише слухає, та тими, що ще може щось говорити.
Аж раптом !
- Панове! Рік Зайця, Рік Зайця! А де ви бачили того Зайця на наших теренах останній раз?
Запанувала, на тлі ностальгічного смутку, незвична тиша.
І тут Старший, людина вельми шанована в рибальских та мисливських колах, стиха промовив:
А ВСЕ БУЛО ТАК:
Жовтогарячий Уазик з червоною стрічкою повздовж борту (напис з відомих причин ми не надаємо) весело перестрибнув Барабойський місток, проминув базарчик, водосховище, та по тополиній алеї добрався до зрошувального каналу. З нього на перший, незайманий сніг викотилось чоловік з дванадцять мисливців. Весело підстрибуючи, розминаючи зомлілі суглоби, вони випромінювали нестримну енергію та невимовну радість, причиною яких було відкриття зимового сезону полювання.
Старший, нетерплячим порухом плечей, примусив усіх замовкнути.
- В загонщики : та, та, та, та.
- На номери: та, та, та, та, та.
Ніхто навіть не муркнув, почувши своє прізвище (або й не зовсім прізвище, адже відомо, що Овідіопольщина багата своїми творчими традиціями, і дехто з діда, прадіда гордо носить своє прізвисько).
Та мова не про те. Полювання, та ще й з зарядженою вогнепальною зброєю справа досить серйозна, тому старшому довірялись беззаперечно.
- А зараз. Старший мимоволі посміхнувся.
- З нагоди відкриття полювання невеличкий сюрприз.
Де й взялась в його руках чимала хромована фляга. Народ стиха дружньо видихнув (не сполохати б зайців передчасно) та так же тихесенько дружньо стулив докупи емальовані кружки. Старший налляв кожному від душі, та в міру, не більше як на палець. Хукнули, та тихенько випили. Хто для куражу, хто щоб зігрітись, а хто й для того щоб руки після вчорашнього не тремтіли.
А двійко молодих вже вимахнули з Уазика на сліпучо білий сніг зелену армійську ротну флягу (відра мабуть зо два), відкрутили баранці, відкинули кришку і в п′янке морозне повітря, мов стрічка у дівочу косу, вплівся неповторний аромат свіжої риби, прянощів, безкрайого степу та волі, одним словом того, що у нас називають простим словом – «ЮШКА». До речі, якось велике обласне цабе, запрошене на полювання, перехиливши чималий кухоль з юшкою, та ще й з козацьким саламуром наївно запитав (МО) – А можна мне ещё немножко ухи?
Більшої образи годі було й чекати. Переглянулись мовчки, долили кухоль, та більше його на полювання ніколи не запрошували.
Прискіпливий читач вже напевне зрозумів, що саме час на сцені з′явитись головній діючій особі нашого оповідання. А ось і він. Легенда Овідіополя, автор фірмової юшки - Макарич! Чималим черпачком він щедро наповнює підставлені кружки життєдайною прозорою вологою, вкритою золотими цяточками, не шкодує і саламуру. Де він бере ту рибу у двадцятиградусний мороз – суцільна загадка. Подейкують, що хтось йому ворожить. Потрібно лише прорубати ополонку, та поставити поруч цеберко. Пів години - і вся риба твоя. Та Бог йому суддя.
Старший неголосно, але впевнено перервав цю ідилію:
- Панове! До справи.
Безвідмовний водій Фантік на не менш безвідмовному Уазику швиденько розкидав мисливців по номерах. Загонщики утворили ланцюг і дійство почалось.
Макарича, як завжди, поставили на номер. Позицію він собі вибрав пречудову. Такий собі вибалочок перед каналом та ще й стіна верболозу перед ним. Поле озимини, вкрите тонким шаром хрусткого снігу, як на долоні. На такій позиції не те що зайця – взвод автоматників можна з годину стримувати.
Та якось непомітно, але з часом все більш настирливо, організм Макарича почав подавати тривожні сигнали. Хто його знає. Чи може юшка була надто навариста, чи може дружина сала переклала у яєчню (Макарич ніколи не виходив з дому натщесерце). Але проблема намалювалась конкретно.
Та й яка то проблема? От якби то було на Дерибасівській або на Приморському, то дійсно то була б проблема. А тут у рідних кущах – одне задоволення.
Макарич відступив поглибше у вибалочок, розсупонився, та прийняв низький старт.
Але перед цим, як істинний шанувальник зброї, він з любов′ю та ніжністю вмостив свою рушницю поруч із собою на кущ верболозу.
А про рушницю Макарича то окрема розмова. Іжевська вертикалка, нижній ствол «чок», верхній «напівчок», та ще й стволи на сірникову коробку довше стандарту.
Одним словом - спец заказ, оленебій. І патрони до неї набивав лише сам. Пропонували йому фірмові і німецькі й американські, та він лише зневажливо промовляв – Китай. Бездимний порох «Сокіл», ще з радянських запасів, та ще й на грам більше ніж книжка пише. Бій відмінний. Тому з Макаричем на номери ніхто і не рвався. Не встигнеш і прицілитись, а він уже шмаляє. І ніхто не пам′ятає щоб він промазав.
Та, поки ми про зброю, організм Макарича успішно вирішив усі проблеми. А вставати йому щось не хотілось. З цієї нижньої точки спостереження краєвид набував якоїсь нереальної, химерної красоти. Тонкий верболіз виглядав могутніми смереками, а позолочений сніг за ним начебто і не досягав обрію.
Та до реального життя Макарича повернули близькі крики загонщиків.
ГОУ.ГОУ.ГОУ.
І коли вони вивчили ту англійську мову? Чи то може англійці у собак навчились? На жаль не вистачило часу,щоб дійти до певного висновку з цього питання. Подальші події розвивались блискавично.
Неначе хтось у ліву скроню пальцем штрикнув. Не ворухнувшись Макарич скосив очі в лівий бік і не повірив їм. Вибалочком, прямо на нього, енергійно викидаючи задні лапи поперед корпусу, шалено летів дебелий русак.
Інстинкт мисливця спрацював миттєво. Макарич рвонув на себе рушницю, вкинув приклад в плече, автоматично клацнув запобіжником та майже не ціляючи натиснув на курок.
Гарматний постріл луною покотився по вибалку. Срібні голочки з кущів засипали Макарича святковим покривалом. Заєць в карколомному стрибку, крутонувши останнє в своєму житті сальто, юзом під′їхав майже під ноги Макаричу і стомлено затих.
Тут мабуть потрібно пояснити, що техніка стрільби з мисливської зброї, та ще й з підсиленим патроном, з положення «навприсядки» недостатньо відпрацьована. Чимала віддача від пострілу добряче хитнула Макарича назад. Аби втриматись на ногах він міцніше обхватив рушницю, а там, на жаль, ще один курок. Другий постріл в небо довів справу до логічного кінця.
На ту канонаду і з лівого і з правого боку почали підходити мисливці з номерів, та й загонщики вже підтяглись. Кінець кінцем утворилось невеличке коло в центрі якого, як говорив один відомий одесит (МО) «картина маслом».
На сліпучо-білому снігу лежав заєць без ознак життя. Поруч з ним горілиць, міцно притискаючи рушницю до грудей, з заплющеними очами лежав Макарич, також без ознак життя. Зразу кидалось в очі, що одягнений Макарич якось не по сезону – лише зверху. Коли нарешті він почав приходити до тями і поволі розплющив каламутні очі, Старший стиха промовив :
- Да…. Зайцю поталанило більше.
Вибух сміху, кажуть, було чути навіть в Петродолині, а на Іллічівському рейді деякі іноземні судна почали вибирати якори. Хто їх знає тих українців, може чергова революція.
Подейкують, що з того часу ближче Савранських лісів зайців більше ніхто не бачив.
От вам і рік Зайця!
|
