Можна із деякими обмовками сказати, що мій літературний шлях розпочався у шестирічному віці, коли я почав складати перші маленькі вірші на казкову тематику. Одначе, в силу сімейних психологічних обставин, я згодом надовго закинув це своє заняття і практично нічого не писав аж до тринадцяти років, до часу, коли я ознайомився, згідно зі шкільною програмою по літературі, із творами, що їх справедливо відносять до вершин світової класики, перш за все із сонетами Петрарки. Саме бажання наслідувати видатні авторитети стало тією рушійною силою, котра мала найбільше значення на початку моєї серйозної й усвідомленої діяльності як літератора, тому немає нічого дивного у тому, що практично одразу ж я перейшов на сонети з більш простих форм вірша.
Проте, треба сказати, що знайомство у тому ж віці із творчістю Донасьєна де Сада та Захер-Мазоха остаточно закріпило в мені іншу характерну рису – бунтарство. Цікаве поєднання бунтівничості та класики вилилося у мій відхід від суворих канонів віршування: я практично виключив зі своїх віршів постійну метрику. Тому мої «сонети» того часу можна і варто назвати такими лише за зовнішнім виглядом. Щодо тематики, то найчастіше зустрічалася інтимна, власне любовна, та філософська лірика. Уже тоді з моїм психічним станом було далеко не все гаразд, тому однієї літньої ночі я просто спалив усі свої рукописи, бо вони мені не сподобалися і я подумав, буцім світ «іще не готовий прийняти такий дар». Серед знищених робіт були і мої перші спроби у художній прозі, до якої я ніколи не мав ні звички, ні необхідних здібностей.
З самого початку більша частина моїх твори відрізнялися деякою депресивністю, невтішністю. Однак, зустрічалися і цілком веселі, навіть сатиричні та самоіронічні вірші. І все ж, на той час я писав достатньо рідко: не більше одного вірша за місяць, не говорячи вже про те, що якість тих поезій була низькою через моє погане знання мов, як російської, так і української. Мабуть, виправданим було знищення усієї цієї праці.
Кращий період розпочався 17-го квітня 2016 року, приводом до чого стала одна зовсім пересічна подія, якій я на самому початку надавав багато значення: мова іде про зустріч із дівчиною, яку я від нічого робити вирішив зробити своєю постійною музою. Немає ніякої потреби розповідати подробиці цієї юнацької дурниці. Важливі тільки наслідки. А наслідками було частіше написання віршів і більш кропітка праця над ними. Шляхом спроб і помилок я поступово навчився писати більш-менш вдалі твори. Не дивно, що першопочатковим моїм стилем був саме романтизм, точніше неоромантизм із серйозними натяками на Лермонтова, Гайне та По. Трохи згодом я перейшов до імпресіонізму, пізніше – до експресіонізму, а завершив свій найранніший період сюрреал-футуризмом. У ті ж часи я працював літературним критиком у щомісячникові «ЛітераТ», де й публікував свої вірші. Через це я був добре проінформований про стан найновітнішої вітчизняної літератури. Її рівень мене не влаштовував, тому деякі мої критичні статті просто відмовлялися публікувати, побоюючись утратити авторів. Уже в 2016 у мене виникло бажання підняти вітчизняну літературу на більш якісний рівень розвитку.
Тоді ще мене переслідували усе ті ж синтаксичні помилки, які, якщо серйозно замислитися, ніяк не можна було звести до авторського поетичного стилю, тому мене, коли я це усвідомив, пройняла сильна тривога стосовно цього. Мене почало переслідувати нав’язливе бачення усюди синтаксичних помилок. Це не найприємніше явище у моїй голові підбурило, тим не менш, мене до постійного самовдосконалення, ще більшого, ніж раніше. Справа у тому, що я бачив реально існуючі помилки (перевіряв по книгах з граматики), а не вигадані, до того ж і в чужих, навіть класичних, творах.
У пошуках спасіння від власної та чужої безграмотності я навіть на деякий час втратив здатність писати нормальні цілісні тексти, не втративши потягу до літератури, яскравим плодом чого стала моя перша поетична збірка «Мінливість», видана невеликим накладом у місцевому самвидаві у 2018 році. Потім пішли ще більш авангардні «Інтертитри». Так, важко це визнавати, але треба: мої найбільш футуристично-сюрреалістичні вірші, в яких здійснена відмова від обов’язкового сенсу, є не стільки проявом мого авангардного генія, скільки простою констатацією душевної хвороби автора.
Пізніше я подолаю цю хворобу, точніше приручу і направлю собі на користь. Я почав вириватися влітку 2020 року, коли писав «Небо та роси», де знову був здійснений поворот у творчості. Цього разу я повернувся до більш класичних форм, але замість прорахування постійних розмірів вирішив звернутися до простого співпадіння кількості складів – на це мене підштовхнув індійський класичний вірш шлока, де умисні ямби та хореї ще не відомі. Так я поєднував новаторство із бажаною милозвучністю. Але остання кульгала, тому вже «Осінні квіти» враховують суворі стопи, та без обов’язкової цезури після закінчення радків. Мова вірша зливалася у єдине ціле. Тут також були свої мінуси, швидко мною підмічені.
Збірки «Пісні», «Александрійські квіти» та «Ноти», розпочаті восени 2020 року уже цілком канонічні, якщо розуміти під цим поняттям сувору постійну метрику, хоча в найперших їхніх віршах інколи і зустрічаються різні казуси. Я вирішив писати ці збірки усе життя, тому кожна з них має свої особливості. У цілому, «Пісні» – це вірші, написані гекзаметром і пентаметром, «Квіти» – александрійським віршем, а «Ноти» – усіма іншими віршами. Нещодавно (навесні 2021 року) я розпочав четвертий цикл, «Лирика последнего ваганта», де вміщені «низькі», «вульгарні» поезії.
Але якщо говорити про найвизначніше моє творіння, з тих що наразі існують, то це звісно гекзаметрична поема «Східна війна» у її другій редакції. Як і перше видання, вона відчуває на собі сильний уплив «Прусської війни» Віслицького, але цього разу додалася ще «Радзивілліада» Радвана. Варто сказати, що я з самого раннього часу ставився із повагою до класичної поезії, протиставляючи її сучасним літературним надбанням. Мене відкидало до різних новіших течій, але зрештою я все ж повернувся до канонів і еталонів, що добре видно у «Ратоборцях», незакінчених «Русиніадах» та у тій самій «Східній війні».
Перша редакція була дуже поганою, дитячою, нелогічною, непродуманою і вона вся за своїми розмірами скоріше походила на одну частину, хоча складалася з трьох. У другій редакції більша частина недоліків виправлена, та деякі із них ще залишилися і з’явилися нові, які я збираюся виправити за першої нагоди. І я дійсно наразі пишаюся тією працею, що вже зроблена мною, бо вона дає приводи вважати, що далі буде іще краще.
Наразі я продовжую працю над чотирма вищезгаданими збірками та удосконаленням «Східної війни», не відмовляючись і від свого першопочаткового новаторства, яке виражається тепер у тематиці, змісті, поетичних прийомах, а не у грі з формою та ритмом.
Источник: https://proza.ru/2021/04/24/1540 |
